У Рівному не стихають суперечки щодо того, якими мають бути способи вшанування пам’яті загиблих захисників. Приводом для дискусії став мурал на честь військового, журналіста та громадського діяча Тараса Давидюка. Свою позицію відкрито озвучила графічна та діджитал дизайнерка, викладачка Українського католицького університету Олександра Корчевська-Цехош.
В інтерв’ю Суспільному вона пояснила, чому вирішила публічно підняти цю тему, як бачить перспективи розвитку візуальної ідентичності міста та чому, на її думку, Рівне має формувати стратегію пам’яті в довгостроковій перспективі.
За словами дизайнерки, потрібно говорити не лише про окремі мистецькі проєкти, а й про загальні правила пам’яті, які повинні існувати в місті. Саме з цією метою вона написала допис у соцмережах, що викликав активну реакцію громади.
«Я ніколи не ставила під сумнів біль кожної родини, яка втратила когось у війні. Але важливо відрізняти особистий рівень скорботи і рівень міста. Моє звернення стосувалося саме того, що потрібно виробляти правила пам’яті, які будуть справедливими для всіх», — наголосила Корчевська-Цехош.
Вона підкреслила, що не йдеться про знецінення пам’яті конкретного військового, а про якість, професійність та етичність рішень.
«Якщо ми поруч зі стелами всіх загиблих ставимо мурал лише з одним обличчям — чи не створюємо ми ієрархію горя? Чи не робимо гірше іншим родинам, які так само втратили своїх? Моє питання лише в тому, як правильно формувати правила пам’яті», — додала дизайнерка.
Окремий акцент у дискусії викликало питання демонтажу радянського панно, що передувало муралу. Олександра Корчевська-Цехош зазначила, що не виступає за збереження радянського спадку як такого, але наголошує на професійності творів.
«Я не захищаю радянське. Я захищаю українське і професійне. Панно, яке зняли, створив відомий аквареліст Олександр Бобришев. Це був зразок якісного монументального мистецтва. Тоді як новий мурал виглядає менш професійним», — сказала вона.
Дизайнерка вважає, що панно можна було б перенести в іншу локацію, аби зберегти його як частину міської історії.
Розмірковуючи ширше, Корчевська-Цехош підкреслила, що Рівне має свій код-дизайн, однак часто не готове йому слідувати. За її словами, український дизайн загалом працює реактивно, орієнтується на швидкі рішення і не завжди мислить стратегічно.
Вона нагадала, що серед позитивних прикладів збереження спадщини є й помилки — зокрема, руйнування мозаїк чи створення проєктів «на швидкість».
«Іноді потрібно сповільнитися, аби зробити справді якісну річ», — підсумувала дизайнерка.
Більше про візуальну ідентичність Рівного, вдалі та невдалі приклади міських рішень, а також про роль українського дизайну на міжнародному рівні — у повній відеоверсії інтерв’ю.