До неофіційного Дня української хустки на Рівненщині згадують давні звичаї та орнаменти, що супроводжували цей жіночий атрибут упродовж століть. Етнографиня Алла Українець пояснює: хустка тут завжди була не просто прикрасою, а частиною щоденного одягу й символом оберігу.
Свято, започатковане у 2019 році, покликане об’єднати жінок різного віку навколо збереження українських традицій. І саме Рівненщина, де хустки були поширені здавна, має чим поділитися.
Алла Українець, заслужена працівниця культури України, нагадує: у минулому хустка мала цілком практичне призначення. Вона захищала від спеки, холоду та пилу, а заміжні жінки були зобов’язані покривати голову хусткою або наміткою.
“Раніше хустка відігравала захисну роль – захищала голову від спеки, холоду, бруду. І кожна заміжня жінка повинна була носити хустку чи намітку. Така була традиція. А зараз хустки носять переважно лише до церкви та на свята”.
Етнографиня наголошує, що популярність хусток у ХІХ і ХХ століттях була притаманна не лише Рівненщині. Це був загальносвітовий елемент жіночого вбрання, який поступово еволюціонував від ручної роботи до фабричного виробництва.

Колись вишиті хустки були поширеними, і саме такі зберігаються в колекції Рівненського краєзнавчого музею. У кінці ХІХ – на початку ХХ століття їх виготовляли переважно вручну. Згодом, у 20-30 роках, хустки почали купувати, а традиція самостійної вишивки майже зникла. Після Другої світової війни, коли люди поверталися до полотняного одягу, хустки знову вишивали, але в 60-х роках ця практика остаточно відійшла.
Особливе місце займав орнамент. Геометричні мотиви, характерні для місцевого одягу, переносили і на хустки. Вони мали співвідноситися з традиційним вбранням – сорочкою чи фартухом – щоб створювати єдиний візерунковий ансамбль.
Алла Українець пояснює, що вишивка нерідко розміщувалась на тім’ї: коли хустку пов’язували правильно, орнамент ставав частиною композиції та привертав увагу.
“Найбільше в нашій вишивці геометричного орнаменту, то й хустки вишивали з геометричним орнаментом. І було цікаве розташування візерунку – на тім’ї, щоб при правильному пов’язуванні його було видно”.
Та попри декоративність, головним залишався спосіб пов’язування. Саме він відрізняв різні регіони України і був важливою частиною локальної традиції.
“Сама особливість і традиція хусток полягає не в тому, що ми їх носимо, а в тому, як ми їх пов’язуємо. Різні регіони мали свої способи, і у нас теж так було”.
Сьогодні хустка повертається у святковий одяг та символічні акції, нагадуючи про багатство українських традицій і про те, як вони змінюються разом із суспільством.
