Після дискусії щодо муралу Тарасу Давидюку у Рівному співзасновниця ініціативи «Вшануй» Катерина Даценко пояснила, що кожне місто має виробити офіційну позицію щодо створення меморіальних стінописів. На її думку, перед початком будь-яких робіт важливо провести відкрите обговорення між громадськістю, родиною загиблого та міською владою, аби уникнути непорозумінь.
Команда «Вшануй» займається розвитком культури пам’яті про полеглих військових, поєднуючи громадські ініціативи та державні підходи. Вони стали авторами ідеї всеукраїнської хвилини мовчання, що нині відзначається щодня.
Досвід Полтави та Києва
За словами Катерини Даценко, у різних містах питання персоналізованих муралів вирішують по-різному. Так, у Полтаві ухвалили рішення створювати такі стінописи лише після завершення війни, оскільки кількість загиблих військових є надзвичайно великою. Натомість у Києві після численних звернень родин місцева влада розробила окреме розпорядження з чітким алгоритмом дій для тих, хто хоче встановити мурал.
«У столиці наразі не дозволяють створювати персоналізовані мурали — лише узагальнені образи воїнів. Це потрібно, щоб уникнути ситуацій, коли зображують людей, доля яких може змінитися», — зазначила Даценко.
Вона навела приклад, коли мурал планували зробити людині, яку вважали зниклою безвісти, але згодом вона повернулася з полону. Саме тому у правилах зазначено: перед створенням муралу необхідно надати підтвердження про загибель.
Також у Києві працює спеціальна комісія, яка визначає місця, де можна розміщувати такі роботи. Заборонено наносити зображення на будівлях, що мають статус пам’яток місцевого або державного значення.
Публічний простір і пам’ять
Коментуючи конфлікт навколо муралу Тарасу Давидюку, Даценко наголосила, що персоналізація пам’яті є важливою, але вона потребує зваженого підходу: «Центр Рівного — це публічний простір. І якщо ми говоримо про мурал у такому місці, його варто обговорити не лише з родиною, а й із громадою. Це не зменшує героїзму воїна, але дозволяє зберегти баланс і повагу до спільного простору».
Вона додала, що сьогодні в Україні активно розвиваються різні форми персоналізованого вшанування — від шкільних куточків пам’яті до тематичних вечорів, фестивалів і виставок.
Час для осмислення
Катерина Даценко підкреслила, що українці лише вчаться говорити про смерть і збереження пам’яті. Раніше суспільство не мало традиції відкрито обговорювати втрату, але нині цей процес поступово розвивається — через діалог і взаємну підтримку.
«Ми всі переживаємо втрати й прагнемо вшанувати тих, кого любили. Але, можливо, варто дати цьому процесу трохи часу. Не поспішати робити все в перший рік після загибелі. Можливо, варто дочекатися завершення війни, аби спільно вирішити, як зберегти пам’ять про кожного і кожну», — сказала вона.
За її словами, саме виваженість і діалог допоможуть сформувати сталу культуру пам’яті, у якій буде місце і для персональних історій, і для шанування всіх захисників України.